Відомий розробник теорії інформації Норберт Вінер висловив своєрідне кредо нашого сучасного життя: «Ми настільки змінили своє оточення, що тепер для того, щоб у ньому жити, нам треба змінити себе…» [2, с.138]

Справді, усі, хто тим чи іншим чином пов’язаний із сучасною системою освіти в Україні, інтуїтивно відчуває, що її, нажаль, не можна назвати якісною. Міф про те, що «наша освіта – одна з найкращих в світі!» руйнується при першому знайомстві з реаліями сучасної школи та її проблемами.

Попри те, що дійсно, ми маємо величезне багатство, яке залишили нам у спадщину педагоги-гуманісти минулого – Г.С.Сковорода, К.Д.Ушинський, С.Ф.Русова, В.О.Сухомлинський та ін., все ж теоретики і практики навчання і виховання останнім часом говорять про кризу традиційної педагогіки.

Які ж ознаки її характеризують? Коротко їх охарактеризуємо.

1. Суперечність між існуванням шкільного світу в стилі «ретро» з «цифровим світом», глобальними перетвореннями в усіх сферах життя.

Індустріальна епоха минула, і хочемо ми того, чи ні, але на зміну прийшла інформаційна доба – діти та молодь цікавиться віртуальним світом, спілкуються в Інтернеті, їм доступна будь-яка інформація…. А в сучасній школі ще й досі фабричне розташування парт (як верстатів на фабриці), здебільшого монологічний стиль викладання, застарілі засоби навчання, дітям дають переважно знання (які і так можна знайти в глобальній мережі), а не вчать способам оперування ними, їх творчому використанню і т.д.

 Наведу приклад з власної професійної діяльності – влітку 2008 р. працювала у Центрі творчого розвитку МДЦ «Артек» з дуже цікавими, обдарованими сучасними дітьми. Спілкуючись з ними, дізнаючись про їх життя, хобі, я збагнула, що не можу до кінця зрозуміти їхні інтереси – вони в основному були пов’язані з творчістю у сфері новітніх інформаційних технологій – діти брали участь у різноманітних конкурсах, олімпіадах на створення кращого сайту, написання оригінальної комп’ютерної програми і т.д. І я відчула, що якщо я – гарний педагог –проявлю некомпетентність у цій галузі, мій авторитет «творчого, сучасного вчителя» може похитнутися. Попри те, що інформаційні технології мають крім плюсів багато мінусів, все ж таки давайте подумаємо – чи буде справжнім вчителем для дитини (тобто носієм нових знань, як було в усі часи) людина, яка не знає і не орієнтується в тому просторі, в якому учні відчувають себе, як то кажуть, рибами у воді. Є про що замислитися.

Що робити? Слід змінити шкільний ландшафт – з крейдою та дошкою вчитель-майстер проведе чудовий урок, але які можливості відкриваються, якщо майстру доступні, наприклад, тисяча геніальних творів образотворчого мистецтва і музики, вміщені на одному маленькому диску.

2. Повільний темп перетворень у сфері освіти.

Як відомо, освіта – консервативна сфера, в якій зміни відбуваються повільно, а отже, тривалий час панують педагогічні рудименти (знання важливіші за досвід емоційно-ціннісного ставлення до світу, творчої діяльності; виховання – це процес формування (ліплення) дитини, а не плекання, зрощування, розвиток кращих якостей, закладених від природи). Нові продуктивні ідеї, які йдуть від науковців, повільно осмислюються педагогами, спрацьовує явище педагогічної інерції. Буває і навпаки – штучно створені кабінетними дослідниками плани, програми просто не витримують реалій сучасної школи.

Що робити? При побудові програм, підручників має враховуватися досвід практиків, а практики мають бути відкритими до нововведень, зумовлених новітніми тенденціями, потребами часу.

3. Конфлікт між старою свідомістю вчителів та новою свідомістю дітей.

Не секрет що в багатьох сучасних школах процвітає тоталітарний режим завжди правих педагогів, який вступає в конфлікт з демократично, а іноді агресивно-демократично налаштованими дітьми. «З цими дітьми по-іншому неможна!» - проголошують вчителі. «Я сказав, що в школу більше не піду!» - парують найбільш складні діти. І так розпочинається війна між учасниками навчально-виховного процесу, який за якісної освіти має бути успішним.

Результати опитувань, бесід та спостереження за навчально-виховним процесом у школі свідчать, що «нові діти» дуже чутливі до несправедливості, нечесності, вони вимагають поваги до власної особистості, які б здібності від природи у них не були. Але якщо дитина від природи наділена низьким рівнем розвитку розумових здібностей, то більшість вчителів ставитиметься до цієї дитини негативно, або навіть принижуватиме при всьому класі: «Ти що, тупий?!». До речі, діти з новою свідомістю часто вибачають дорослим педагогам їх непрофесіоналізм – не із-за страху покарання, а просто ставляться до них «з розумінням». Однак деякі вчителі можуть знайти спільну мову зі «складними дітьми», яких стає усе більше. Ось ці «деякі», на нашу думку, і є справжніми педагогами.

Усі ці висновки про школу виросли не на пустому місці. Власний досвід роботи у школі, у центрах творчого розвитку дошкільників та молодших школярів, а здебільшого 9-річний досвід керівництва педагогічною практикою студентів факультету початкового навчання у 36-ти школах міста свідчить про це. Після навчально-педагогічної та виробничої практики студенти діляться своїми враженнями, відкриттями, почуттями. І добре, якщо студенту пощастило і він потрапив до педагога-гуманіста, професіонала (яких немало у наших школах!), але часто буває навпаки. І тоді на заняттях ми аналізуємо, розв’язуємо психолого-педагогічні ситуації, що виникали, працюємо в мікрогрупах, шукаючи найкращий, оптимальніший  шлях виходу із конкретної ситуації з користю для дитини, класного колективу та вчителя. Так, вчителів можна в деякій мірі зрозуміти – великі класи по 30 учнів, мала заробітна платня, неповага з боку батьків, держави, - але це не дає права вчителю, наприклад, зривати звою злість на маленьких учнях, принижувати їх, маніпулювати, виступати в ролі «світового судді, наділеного непохитним авторитетом і владою» - це педагогічний злочин і він має каратися законом так само, як і медична недбалість, байдужість, непрофесіоналізм, бо вчитель – в першу чергу Лікар розуму та душі.

Що робити? Вивчати психологію Нових дітей, цікавитися їх внутрішнім світом, добирати відповідні методи, прийоми та форми роботи з ними, займатися рефлексією власної педагогічної діяльності, аналізувати свої педагогічні вчинки.

      4. Пострадянська педагогічна освіта орієнтується переважно на традиційний багаторічний досвід і майже не використовує на практиці кращий світовий педагогічний досвід.

А отже, освіта, що сформувалась у радянські часи має здатність до генетичної передачі «професійних хвороб»: утвердження подвійної моралі (вчитель може на уроці говорити про Добро, Істину, Справедливість, і на цьому ж уроці не об’єктивно оцінювати дітей з бідних та заможних сімей); паталогічна слухняність (мало хто з педагогів має власну думку і ще менше її висловлюють вголос керівництву); не компетентнісний, а «знаннєвий» підхід до освіти (50 % випускників вузу, що мають червоні дипломи, не можуть успішно застосувати отримані знання на практиці і взагалі реалізувати свій потенціал у житті) та багато ін. хвороб.

Що робити? Це не означає, що ми маємо відкинути освіту, створену десятиліттями, яка дійсно має свої переваги – рівний доступ до освіти, якість знань, орієнтація на кращі моральні цінності людини, виховання поваги до літніх людей, батьків, вчителів та ін. Досить позитивно, що останні роки освіта відроджує національні традиції, без яких, як без коріння, не може існувати жоден народ, створює інтегровані курси, варіативні підручники, вивчає досвід інших країн . Однак практика, як завжди, набагато відстає від теорії і школа дуже далека від кращого світового досвіду у сфері освіти. Отже, слід зробити усе можливе, щоб світовий досвід органічно вплітався у національний вінок  української освіти.    

      5. Недостатня увага розвитку дитячої творчості, орієнтація традиційної системи освіти на розвиток лівої півкулі мозку, яка відповідає за логічне, стандартне мислення і недостатній розвиток правої півкулі мозку, яка стимулює творче мислення.

Водночас доведено, що відомі митці, вчені, винахідники робили свої відкриття, створювали шедеври завдяки діяльності в першу чергу правої півкулі мозку.

Результатом такого перекосу у діяльності півкуль є так звана "освітня травма” дітей, коли наділені від природи яскравою фантазією, кольоровістю уяви діти на кінець навчання у школі відчувають значні труднощі при виконанні завдань, що потребують креативності мислення (завдань відкритого типу), які, до речі, найчастіше пропонує нам життя. Якщо подумати, для чого нам потрібна творчість, то відповідь буде очевидною. По-перше, творчість – це засіб власного духовного розвитку особистості, це можливість робити кожен день життя цікавим і неповторним! По-друге – творчість – це рушій прогресу. Отже, якщо освіта навчить дітей бути творцями – вона вирішить багато проблем одночасно – починаючи культурним і технічним зростанням нації і завершуючи вирішенням соціальних проблем (боротьба з наркоманією, алкоголізмом і т.д.), адже дитина відкриває для себе цілий світ, який набагато цікавіший за той, що пропонується хімічними стимуляторами.

Що робити? Вихід шукати необхідно, бо від цього залежить життєвий успіх кожної маленької особистості та процвітання нашої країни в цілому. І вихід, звісно, є. Це посилення творчої складової навчально-виховного процесу; застосування частково-пошукових, проблемних, евристичних методів навчання; використання творчих ігор, завдань, міні-тренінгів; введення курсів, програм з розвитку загальних та спеціальних творчих здібностей дітей. Виконання цих умов забезпечить рівний доступ до високоякісної освіти у звичайній, а не «престижній» школі.

Однією з таких програм є створена і апробована нами у 8 звичайних школах міста Чернігова програма "Світ творчості”. ЇЇ метою є розвиток літературно-творчих здібностей молодших школярів засобами різних видів мистецтв (літературного, образотворчого, театрального, декоративно-прикладного та ін.). Важливою умовою розвитку дитячої творчості є інтеграція різних видів творчої діяльності в одному розвивальному просторі. Основними ідеями програми є наступні: «Світ творчості – навколо нас!», «Стань творчим – і будеш щасливим та успішним у житті», «Нетворчих людей не буває, є ті, хто не розвиває свої здібності»

І, нарешті, про головне… Для того, щоб у нашій країні був рівний доступ до якісної освіти, не було конфлікту між старою педагогікою і Новими дітьми, між пострадянською школою і інформаційним світом, між традиційними методами навчання і сучасними вимогами життя, у ній має працювати справжній Майстер – знавець не тільки сучасних технологій навчання, а знавець дитячих душ. Духовний та творчий вчитель може багато зробити задля процвітання нашої країни, йому не страшні віруси педагогічної деградації, байдужості, його клас – не педагогічний інкубатор, а Майстерня Гуманності, де життя кожної дитини, її проблеми, турботи, потреби, інтереси цікаві і важливі для вчителя. Всі педагоги мають пам’ятати віковічну істину: «Вчитель – це скло, через яке дитина дивиться на світ» (Ш.О.Амонашвілі).

Література

1. Андрущенко В. Цивілізаційна місія освіти. – Відкритий урок. Плеяди. - №4-5. – С.8-10.
   
2. Клепіков О.І., Кучерявий І.Т. Основи творчості особи: Навч. посібник. – К.: Вища школа, 1996. – 295 с.